Звичайно, у кожному більш-менш великому місті є свої міські божевільні, і Одеса не виняток. Мало того, добрий десяток трохи (але завжди по-позитивному) схиблених колоритних персонажів одеського фольклору дадуть фору будь-якому crazy-мегаполісу. І кількісно, і якісно. Окремого згадування варта одна з найвідоміших і найстаріших одеських божевільних - бабуня Америка-заметает-следы, яка полюбляє лякати привокзальну публіку одноманітними попередженнями: «Люді, об’єдіняйтеся: Амєріка замєтаєт слєди». Вже років 10, не менше, не дає їй спокою та Америка зі своїми слідами, принаймні стільки часу божевільна бабця чергує в районі залізничного вокзалу на одеситів і гостей Чорноморської Перлини, що мають нарешті об’єднатися перед американською загрозою.

Окрім оцієї уявної загрози, Одесу з США об’єднує «американська мрія». Ні, я не про десятки, а, може, і сотні тисяч одеситів (передовсім євреїв), що у 70-80-х роках минулого сторіччя махнули за океан у пошуках кращої долі. Я про зовсім ще молоду Одесу, Одесу часів порто-франко, коли останній сіромаха, маючи бодай трошки кмітливості і талану, за короткий час ставав багатим і відомим. Цікаво, що режим вільного порту місто отримало поді час губернаторства Ланжерона, француза на російській службі, який воював проти англійців за незалежність Сполучених Штатів! Не в останню чергу завдяки цьому космополіту і при тому великому патріоту Одеси Чорноморська Перлина і стала, власне, перлиною. На відміну від офіційно-запротокольованої Північної Пальміри (Санкт-Петербурга), міста чиновників та туманів, Пальміра Південна, (тобто Одеса) була в усіх сенсах теплою місцинкою, раєм для вільнодумців та авантюристів. За духом вона мала відрізнялась від Каліфорнії часів золотої лихоманки.

А у Одеси тоді була пшенична лихоманка. Все місто жило на пшеничному «трафіку», наживалися всі (за винятком хіба що українських селян, безпосередніх «виробників» оцієї самої пшениці): біндюжники, вантажники, маклери, банкіри, страховики, моряки, свої і чужі, європейські, не кажучи вже про перекупщиків з усього світу... Цю золоту (кольору пшениці!) добу Одеси влучно окреслила в своїй книжці «Odessa. A History, 1794 - 1914» американка Патриція Херліхі: «Розташування, клімат, дистанція від центральної влади (повітря свободи), меркантильний шлюб Чорного моря з чорноземом, попит и пропозиція, етнічно строкате, енергійне населення, розумні адміністратори, - все це співпало. Все разом це дало те, що не можна ані повторити, ані зімітувати».

«Зійшовши на берег, я ступив на бруківку Одеси й вперше після довгої-довгої перерви, нарешті, відчув себе як вдома. За виглядом Одеса — справжнісіньке американське місто: красиві широкі вулиці, до того ж тому же прямі, невисокі будинки (в два-три поверхи) — просторі, охайні, без всіляких химерних прикрас, вздовж тротуарів наша біла акація, поспішливі пішоходи, споруди й все навкруги новеньке, з голочки, що так звично нашому оку, й навіть густа хмаринка з пилюки, що обгорнула нас — як привіт з милої серцу батьківщини, так що ми мало не пролили вдячну сльозу, ледь втримавшись від міцного слівця, як то освячено добрим американським звичаєм...»

Звісно, це написала не пані Патріція, а інший, «дещо» більш славетний американський автор Семюель Клеменс. Щоправда повної аналогії Одеси з американським містом у пана Клеменса (більше відомого як Марк Твен) не вийшло: «…Ми пройшлися трохи, насолоджуючись знайомою картиною – але тут перед нами виросла церква, карета з кучером на козлах, – баста! – ілюзії як не було... на кучері надягнуто щось на зразок довгої нижньої спідниці без обручів... й екіпажі також виглядають незвично...».

Як би там не було, саме Одеса спричинилася до всесвітньої слави Марка Твена, одного з пасажирів американського пароплава «Квакер Сіті», який 25 серпня 1867 року, здолавши близько 10 000 миль з Нью-Йорка, кинув свої якорі в одеській вугільній гавані. Треба було запастися вугіллям на зворотній шлях. Пасажир і за сумісництвом журналіст Клеменс-Твен висилав свої кореспонденції до газет «Нью-Йорк триб’юн» та «Альта Каліфорнія» з усіх портів, де зупинявся пароплав. І в Чорноморській перлині, що так схожа на майже рідне The City by the Bay (тобто на Сан-Франсціско, де на той час оселився автор), він не гаяв часу. Його процитовані вище листи з Одеси особливо сподобалися читачам поважних американських газет, а коли в 1869-му Твен видав їх разом з іншими туристичними спогадами окремою книгою «Простаки за кордоном», успіх був карколомним. Власне, після виходу «Простаків…» Марк Твен і прокинувся по-справжньому знаменитим.

От ми і повернулися до американської, в сенсі одеської, мрії. Талановиті й амбітні одесити і в своєму рідному місті багато чого досягали і досягають. Хочете одеський приклад selfmade-man півторасторічної давнини? Колишній кріпак став мером міста! Де таке могло статися? Тільки в Одесі! 

У 1860 році міським головою Одеси обрали Семена Яхненка, якого в дитинстві батько-кріпак викупив з неволі у поміщика (таким чином цей пан віддячив Сахненкові за купу грошей, що останній заробив для нього в якості розпорядника). Посаду Одеського голови Семен  Степанович обіймав по 1863 рік. За цей час була створена система народної (на громадські гроші) освіти, підготовлене нове міське положення (статут), яке стало зразком для всіх міст Російської імперії. Як зазначив ще «світоч російської поезії», найважливіший недолік Одеси – брак «чего б вы думали?» - води. У вирішенні водної проблеми велика заслуга Яхненка. Як один з засновників Товариства одесько-дністровського водогону він відмовився від свого паю, щоб не мати власної зацікавленості у тарифах на воду. Та і платню міського голови він не отримував, відмовившись від неї на користь улюбленого міста. 

Багато води витекло з тих пір - світ змінився, Одеса також. Та дух першовідкривательства лишився незмінним. Дух пошуку кращого для себе і людей. Дух, що єднає моє рідне місто з далекою, безмежною, незбагненою Америкою, де Одес більше, ніж вулиць на Молдаванці. Або ж все таки я збагну її? Принаймні, спробую. Якщо, звісно, ви не проти. вернуться