Кольоровий Нью-Йорк
Для мене Нью-Йорк чорно-білий.
Він складається в пазл із тисячі маленьких шматочків. Обкладинка збірки інтерв’ю Вуді Аллена, коробка від улюблених парфумів Донни Каран, світлини Анні Лейбовіц у величезному фотоальбомі, який я так і не наважилася купити в амстердамській крамничці „Нові книжки англійською”.
Коли я думаю про Нью-Йорк, я бачу відображення Одрі Хепберн у вітрині „Tiffany's”. Я майже впевнена, що чую музику Генрі Манчіні . Але кожен кадр, що виринає в пам’яті, чомусь чорно-білий. Навіть рудий кіт. Навіть жовте таксі.
Я звикла уявляти Нью-Йорк таким, яким мені показали його рекламні постери, монументальні панорамні фото в туристичних проспектах, листівки й обкладинки журналів. Для мене він такий. Вишуканий, магнетичний, застиглий у довершеності своїх прямих ліній. Ліній, які так добре вдаються на чорно-білих фото.
Нью-Йорк, це не просто місто. Це місто, де люди дозволяють собі кепкувати з мюзиклу „Cats”. Ну звісно, в житті вони бачили більше одного мюзиклу. Це місто, де колись жив Джон Леннон. Місто, що надихає на зворушливі короткометражки й оскароносні стрічки. Місто, де можна без проблем купити каву „to go”. У паперовому стаканчику. Смачну. Чорну. З молоком.
Якось моя подруга побувала в Нью-Йорку, й привезла звідти неймовірну історію. Був сірий день, щойно закінчився дощ. Вона гуляла містом і побачила натовп серед вулиці. Різношерсту зграю зівак із фотоапаратами. Знімальна група вже півгодини билася за вдалий дубль сцени, де Сара Джессіка Паркер перестрибує через калюжу коло бордюру. Народ усе робив фотознімки, спалахи заважали картинці, режисер дратувався, а Сара Джессіка Паркер перестрибувала через калюжу знову й знову. В яскравому пальті кольору стиглої малини. Все легше й граційніше з кожним дублем.
Малинове пальто на тлі сірого дня й спалахи десятків фотокамер. Цей образ закарбувався в моїй пам’яті. Відтоді мені понад усе хочеться скласти пазл з барвистих шматків. Я хочу мати свій власний кольоровий Нью-Йорк. вернуться |
