Америка для більшості людей, які народилися за часів Радянського Союзу, досі асоціюється з піснею групи "Наутилус Помпіліус". Мабуть всі добре пам’ятають: "Гуд бай, Америка. Там, де я не буду ніколи..." Справді за тих часів потрапити до США - найрозвинутішої країни світу з ліберальними законами - було майже нереально. Однак часи змінилися. І тепер отримати туристичну візу до Сполучених Штатів не так вже і важко. Звісно, при умові, що у вас є для цього гроші.

Не скажу, що Америка для мене була такою ж омріяною і бажаною як для багатьох інших. Бо цю країну найчастіше мої знайомі згадували лише як найкращу для свого подальшого життя. Тож не дивно, що у американському консульстві, згідно директив, на кожного, хто звертається за візою, дивляться як на потенційного емігранта.

Деяких своїх знайомих я не завжди розумів - навіщо їм еміграція у чужу країну, тим паче без знання мови, адже там розраховувати можна буде хіба на брудну і важку роботу? Особливо це стосувалося тих, хто мав нормальну роботу, сім’ю, будинок... Однак мабуть Америка буде завжди вважатися у людей країною, де здійснюються всі бажання і мрії. Доклалися до цього і самі американці - саме вони вигадали термін "американська мрія". 

Цей феномен дуже зацікавив мене як історика та журналіста. А якось на розпродажу я навіть купив книгу, яка мала назву "Liberty. The Statue and the American Dream" - чудовий ілюстрована енциклопедія, яку видали у Національному географічному товаристві. Значна частина цієї енциклопедії присвячена саме емігрантам, оскільки саме вони практично збудували ту Америку, про яку ми знаємо нині. Ось що я дізнався з книги про країну Свободи.

Сполучені Штати Америки – це країна, яка складається майже на 99% з емігрантів. Процес заселення і освоєння Нового Світу тривав довго і болісно. “День, коли ми прибували у Нью-Йорк, був схожий на Судний день, коли ми мали довести свою спроможність вступити до Раю”, – писав у щоденнику один із емігрантів кінця ХІХ століття. “Коли ми побачили вперше символ свободи (статую Свободи), не могли відірвати своїх очей, а в грудях затамували подих”, – розповідав інший.

Для багатьох з емігрантів 1800-х років Америка асоціювалась з чимось надприроднім, там, за плітками, було багато золота, багато родючої землі, а найголовніше – було багато роботи, за яку добре платили. Найбільша за чисельністю еміграція людей з Європи та Азії в США тривала з 1850-х до початку І світової війни. З 1891 року по 1915 рік у Штати в пошуках кращої долі прибув 16 млн. 942 тис. 781 емігрант. Саме в цей період починається масовий притік людей зі Східної Європи, зокрема з Італії, Польщі, Росії та України.

Поляки їхали, як вони самі казали, “za chlebem” (тобто “за хлібом”), намагаючись підзаробити грошенят і повернутися додому, аби купити клаптик землі. Теж саме стосувалося і українців, в тому числі і закарпатців. Євреї втікали з насиджених місць від погромів. А були і просто авантюристи, яких манили розповіді про “золоту лихоманку”.

У 1890 році Конгрес США змушений був виділити 3 акри землі, аби побудувати біля Нью-Йорку станцію прийому емігрантів. Вона розташувалася на острові Елліс (Ellis island), який пізніше отримав назву “Острів сліз”. У 1892 році коли станція була вже готова сталася пожежа, і всі дерев’яні приміщення згоріли. Через п’ять років пожежа знову зруйнувала будівлі. Люди казали, що ця земля проклята. Тоді ж уряд вирішив відбудувати станцію з каменю.  

            У 1921 році вперше уряд США прийняв закон про обмеження числа новоприбулих. А імміграційний акт 1924 року встановив квоти, які базувалися на національному походженні людини. Мінімальні квоти отримали ті молоді нації, що виникли на мапі Європи після світової війни. А ось, наприклад, азіатам потрапити в Америку було вже досить складно. 

В той час Елліс-айленд почав нагадувати справжнє Чистилище. Тут ніби відсівали грішних і праведних. Насправді, за новими законами, було дозволено пропускати в Америку тільки повністю здорових людей. Всі проходили тести. Цим займалися лікарі. Багатьом ставили на одязі помітки крейдою. H – означало, що у людини хворе серце, E – очі, X – розумову відсталість, а S – що людина вже досить стара. Іноді ці помітки наносилися непомітно на спині. І людина навіть не здогадувалася, за що її відправляють назад – через океан – додому. Часто сім’я не мала грошей на зворотній шлях. 

Подібні трагедії відбувалися на “Острові сліз” щодня, і було їх чимало. Президент Теодор Рузвельт писав тоді про іммігрантів: “...але ми маємо пам’ятати, що відіслати його назад – це винести йому покарання, яке саме по собі трохи менше ніж сама смерть”. І, справді, деякі обирали смерть. Протягом існування імміграційної станції на Елліс-айленд декілька сотень людей покінчили тут життя самогубством.

“Чому я маю боятися тепер пекельного вогню? – казала одна жінка. – Я пройшла його на Елліс-айленд”. “Острів сліз” як іммігрантська станція проіснував до 1954 року. Він став замалим, а ще з ним було пов’язано багато неприємних спогадів. Острів виклали на аукціон, на продаж. Але жодна людина не побажала його купити.

Тому у 1965 році президент Ліндон Джонсон підписав документ, згідно з яким острів Елліс став частиною меморіалу статуї Свободи. Він сказав, що, оскільки мільйони американців за всі ці роки пройшли через цей острів, він обов’язково має стати національним музеєм.

Для деяких і зараз еміграція стає сенсом життя. Як, наприклад, для моєї 60-річної сусідки, яка майже 12 років чекала можливості потрапити до Америки і щороку їздила до консульства у Києві. У цієї жінки донька з онуками вже давно мешкають у Сполучених Штатах. Однак поки донька не стала повноцінним громадянином США візи для української пенсіонерки не давали. Правила для потенційних емігрантів досі дуже суворі.

А цього року мрія Валентини Іванівни нарешті здійснилася - вона відвідала Нью-Йорк і побачила свою доньку Тетяну і онуків. Моя сусідка полетіла у Нью-Йорк з Києва, прямим рейсом, літаком українських авіаліній "Аеросвіт". "Мені сподобалося як привітно нас обслуговували, - розповідає вона. - В той бік квиток мені купила донька, а назад я брала сама - заплатила 530 доларів. Хоча бувають і значні акційні знижки. Наприклад, у червні можна було взяти десь за 500 доларів квиток туди і назад".

Зворушливою була зустріч у аеропорту. "Донька прийшла з дітьми - Артурчиком та Ніколасом. Їх я не бачила 12 років - звісно зустрічалися зі сльозами. Важко передати слова матері, коли серце плаче... Нас роз’єднували кілометри, спливали роки, які не повернеш назад...".

Валентині Іванівні у Нью-Йорку сподобалося. За час перебування у Нью-Йорку вона  відвідала багато цікавих місць. Особливо їй сподобався величезний ботанічний сад, де зібрана унікальна колекція рослин з усього світу. А ще вразив музей воскових фігур мадам Тюссо. "Я сфотографувалася майже з усіма зірками! Тоді як раз згадували про Майкла Джексона, його фігура була у вітрині - вся вкрита квітами, у свічках, записках. Вхід до виставок зазвичай складає 15-20 доларів. А можна купити білет за 70 доларів на автобусну екскурсію по місту, яка триває з ранку до вечора, включаючи обід".   

З онуком Ніколасом частенько ходили гуляти у парки, і звісно у Централ парк. «Їх досить багато - всі вони дуже доглянуті і гарні. Зазвичай одна частина призначена для прогулянок, інша - для барбекю і пікніку. Там у вихідні дні завжди маса людей, більшість просто лежить або сидить на траві». 

            Однак Валентина Іванівна все-одно повернулася додому через 4 місяці: "Ностальгія по дому у мене з’явилася одразу і переслідувала практично кожну хвилину. Вже у літаку я напевне знала, що не зможу залишитися на довго у абсолютно чужій країні. Адже я не могла все залишити, все - роботу, друзів, мою квартиру, місто, в якому прожила все життя..."   

Відвідати Америку сьогодні  мають змогу і журналісти, науковці, представники громадських організацій. Мій колега по організації, яка займається захистом навколишнього середовища, відвідав нещодавно Каліфорнію, де вивчав американський досвід у цій сфері. Інший знайомий науковець мав можливість побачити досягнення у сільському господарстві. Інтернаціональна група відвідала штати Колумбія, Айова, Міннесота та Каліфорнія. Основною метою проекту було налагодити ділові контакти для подальшої тісної співпраці з американськими фірмами і їх представниками, аби в подальшому сприяти розвитку бізнесу у наших сільських районах.

Щодо мене особисто, то я мрію побачити той самий "Острів сліз" у Нью-Йорку, де нині діє музей еміграції, адже через нього пройшло багато емігрантів, в тому числі українців - з них і почалася сучасна Америка, вони збудували її практично власними руками. Цікаво було б побачити і статую Свободи - адже це мабуть найвідоміший пам’ятник і символ демократичного суспільства у світі. У Нью-Йорку є багато цікавих місць, відомих на весь світ. Це і театральна вулиця Бродвей, де вважають за честь виступити будь-які колективи. І Бруклінський міст, який ми бачили у багатьох фільмах. І, звісно, місто трагедії 11 вересня 2001 року - колишній Міжнародний фінансовий центр.

Суто з професійних міркувань (я журналіст-еколог) хотів би відвідати ще одне трагічне місце - "Лав-Канал" поблизу Ніагари, штат Нью-Йорк. Тут сталася відома екологічна катастрофа, бо в землю потрапило біля 21.000  токсичних відходів, але завдяки громадському рухові її вдалося ліквідувати, а постраждалим була виплачена компенсація. На жаль, на Закарпатті маємо нині подібну ситуацію із токсичними відходами з Європи, отже американський досвід боротьби громадян за власні права є для мене особисто дуже повчальним.

Америка, незважаючи на свої деякі негаразди, все-таки залишається справжньою країною свободи і демократії. Тому відвідати її столицю Вашингтон, побачити Білий дім - це справді було б для мене дуже зворушливо. Перераховувати всі місця, які я бажав би побачити у Сполучених Штатах, вважаю даремно марнувати час - їх надто багато. "Гуд бай, Америка" - нині більше не модно говорити. Скоріш "Хелоу, Америка!" - бо сучасні українці лише починають відкривати для себе цю дивовижну країну.

Сподіваюся, що в мене також буде шанс колись відвідати її і написати цікаву розповідь про побачене... вернуться